Вітаємо з перемогою!

У Національній бібліотеці України для дітей оголошено переможців Всеукраїнського літературного конкурсу «Творчі канікули – 2022». Дуже приємно, що до їхнього числа увійшла Асташкіна Антоніна з м. Львів.

 Її робота «Війна» перемогла у номінації «Моя Україна. З вірою у перемогу».

 Щиро вітаємо Антоніну і зичимо подальших творчих успіхів!

Війна. Як шкода, що почалась війна. Це дуже неприємно і страшно. Неприємно, адже мені, як і багатьом, довелося відкинути свої плани. Страшно, тому що велика кількість українців втратили свої домівки, своїх рідних.

Мої дідусь і бабуся ледь не потрапили у ряди останніх. В їхньому селі були бойові дії. Дідуся поранило уламком. Та так, що можна було крізь рану дивитись. Перебуваючи під окупацією, його життя врятувала бабуся, що працювала все життя на «швидкій» та змогла залікувати рану. Але навіть після цього вони не виїхали з рідного села. Як і багато інших. І я їх розумію, адже важко залишити те, що є частинкою тебе: будинок, який почав будувати ще мій прадід, садок з найсмачнішими яблуками. Я й сама, коли приїхала у село, пішла дивитись, як там мій дубок, який я колись посадила. Якби дідо і баба поїхали тоді, то ні дубка, ні будинку уже не було б. Адже вони разом з іншими мешканцями села, що лишилися, гасили вогонь, який раз-у-раз перекидався на навколишні будинки.

Приїхавши до бабусі і дідуся на літо, я не впізнала рідне село. Половина хат розбита, інші — в жахливому стані. Якщо пройтись по вулиці, то можна було побачити купу розбитого скла, ями на дорогах, а від будинків, що горіли, залишилися тільки цегляні каркаси і пічки. Вночі неможливо було спати через шурхіт плівки на вікнах. Довелося відмовитись від улюблених нами з братом прогулянок лісом, де ми збирали ягоди та гриби. В лісі тепер небезпечно, в лісі міни, на яких підірвалися уже декілька людей. Приїхавши з додому мені ще декілька днів снились жахи. Але все не так погано, як здається. Під кінець літа село почали відбудовувати, тато з дідом відремонтували наш пошкоджений вибухом будинок. Життя не закінчується — воно продовжується. У нас навіть з'явився новий друг – маленьке цуценя, якого врятувала бабуся.

Звичайно у всіх нас зараз одна мета — закінчити війну. Моя сім'я свідомо відмовилась від деяких приємних речей, щоб мати змогу надсилати гроші на допомогу Збройним Силам України.

Всі ми, українці, об'єднались задля перемоги. І нарешті у цей непростий час українська мова перестала бути бідною родичкою у власній хаті — нею почали розмовляти. Я вважаю, що мова дуже важлива. Це не просто засіб спілкування. Мова — це код нації. Українською мовою розмовляла Леся Українка, писав вірші Тарас Шевченко, читала мені казки бабуся і співала колискові мама. Дуже шкода, що щоб це зрозуміти доводиться платити таку високу ціну.  Сподіваюсь після війни ми про це не забудемо.